В рамках проєкту "Read Japan Project".

Нещодавні спроби адміністрації Абе переглянути статтю 9 Конституції Японії про відмову від війни є нагадуванням про спадок капітуляції країни перед союзниками в 1945 році. Автор Акіко Хасімото розглядає цю спадщину через призму «культурної травми», позиціонуючи її як проблематичний досвід, який є частиною колективної ідентичності. Незважаючи на такий характер події, вона стверджує, що колективної пам'яті про травму немає. Швидше, існує матриця співіснуючих і конкуруючих спогадів, результат того, що різні соціальні групи приймають різні наративи травми. Хашимото поділяє ці оповіді на три основні категорії: героїчні, зосереджені на індивідуальній жертві; катастрофічний, зосереджений на жертвах, трагедії та руйнуванні; і агресивні, зосереджені на насильницьких і шкідливих діях імперіалізму та вторгнення. Велика частина книги присвячена тому, як ці оповіді вплітаються в повсякденне післявоєнне життя. Особисті свідчення, популярні засоби масової інформації, підручники та манга досліджуються на предмет того, як вони відображають кожну категорію з точки зору відповідальності за війну, національної приналежності та стосунків між особою та державою. Далі Хасімото пропонує три бачення «морального відновлення» Японії - націоналізм, пацифізм і примирення. Ці шляхи порівнюють із післявоєнною реконструкцією німецької ідентичності, зазначаючи, що глобальні норми спокути, що вкорінені в західній ліберальній традиції, можуть погано підходити для Японії. Сьогодні ми живемо в «культурі пам'яті», де пам'ять про національне минуле життєво необхідна для сучасного життя. Хасімото викладає поліфонічний дискурс Японії про пам'ять про війну, посилений цією культурою пам'яті, і вказує на те, як це можна було б оркеструвати, щоб знайти узгоджений шлях вперед.

Оригінал запису за посиланням

https://kubg.libs.net.ua/kubg_recs/0000085447.txt